Вони розмовляють польською, німецькою, чеською, англійською, болгарською та іншими мовами. Мають друзів, перші закоханості, шкільні традиції та власні уявлення про майбутнє. Для частини з них Україна залишається домом, куди вони мріють повернутися. Для інших вона поступово перетворюється на країну дитячих спогадів, родинних фотографій і літніх поїздок. Це одна з найскладніших проблем, з якою Україна зіткнеться після війни. Йдеться не лише про кількість людей, які залишили країну. Йдеться про покоління, що дорослішає за межами українського суспільства, і про майбутнє держави, яка ризикує втратити значну частину власної молоді ще до того, як вона почне працювати, створювати сім’ї та народжувати дітей. Водночас було б неправильно вважати цих дітей втраченими для України. Їхня ідентичність, зв’язки з батьківщиною та майбутні рішення значно складніші, ніж проста альтернатива між поверненням і остаточною еміграцією. Мільйони українців за кордоном: скільки серед них дітей Масштаби вимушеної міграції залишаються безпрецедентними для сучасної України. За даними Євростату, наприкінці вересня 2026 року в країнах Європейського Союзу під тимчасовим захистом перебували 4,37 мільйона людей, які залишили Україну через російське вторгнення. Неповнолітні становили приблизно 28% отримувачів цього статусу. Це орієнтовно 1,22 мільйона дітей лише в межах ЄС. Найбільше українців під тимчасовим захистом проживає в Німеччині, Польщі та Чехії. Водночас загальна кількість українських дітей за кордоном є більшою, оскільки статистика тимчасового захисту ЄС не охоплює всіх українців у Великій Британії, Швейцарії, Норвегії, інших державах та за іншими міграційними статусами. За оцінкою Центру економічної стратегії, станом на січень 2026 року за кордоном перебували приблизно 5,6 мільйона українських біженців. Діти віком до 18 років становили 31% цієї групи. Для розуміння довгострокових наслідків важливо враховувати ще одну обставину: значна частина цих дітей виїхала не на кілька місяців, а фактично провела за кордоном майже п’ять років. Для дорослої людини п’ять років можуть бути окремим періодом життя. Для семирічної дитини це більша частина її свідомого досвіду. Саме тому час поступово стає одним із найважливіших чинників, які визначатимуть рішення українських родин про повернення. Коли Україна залишається в пам’яті, а дім з’являється в іншій країні Психологічна прив’язаність дитини до місця проживання формується не лише через громадянство або мову батьків. Велике значення мають повсякденні звички, друзі, школа, відчуття безпеки, знайомі вулиці та можливість бути частиною спільноти. Дитина, яка виїхала з України у трирічному віці, може майже не пам’ятати попереднього життя. Для неї рідним середовищем поступово стає країна, у якій вона відвідує дитячий садок, навчається читати й знаходить перших друзів. У підлітків ситуація інша. Вони можуть добре пам’ятати українську школу, однокласників, родичів і власне місто. Однак за кілька років за кордоном у них виникають нові соціальні зв’язки, інтереси й плани. Іноді дитина продовжує вважати Україну своєю батьківщиною, але не хоче залишати нових друзів або переходити до іншої системи освіти. Це не обов’язково означає відмову від української ідентичності. Людина може одночасно почуватися українцем і вважати домом місто в Німеччині, Польщі чи Чехії. Проте для державної демографічної політики така подвійна належність створює серйозне запитання: чи перетвориться культурний зв’язок з Україною на бажання фізично повернутися? Дослідження Національного інституту стратегічних досліджень, оприлюднене в травні 2026 року, звертає увагу на поступову інтеграцію українських дітей та молоді в суспільства країн перебування. Фахівці вказують, що тривалість проживання за кордоном, вік дитини та ступінь соціальної інтеграції можуть впливати на перспективи повернення. І чим старшою стає дитина, тим важливішими для неї можуть бути власні освітні та професійні перспективи. Школа як нова батьківщина
Джерело
Ми збираємо новини з відкритих джерел і завжди залишаємо посилання на першоджерело.
