Одного разу, 50 років тому, один радянський спортсмен назавжди залишив спорт. Здавалося б, нічим не примітна історія — таких у спортивному

Одного разу, 50 років тому, один радянський спортсмен назавжди залишив спорт. Здавалося б, нічим не примітна історія — таких у спортивному світі тисячі. Але це лише на перший погляд. Адже йдеться (приготуйтеся рахувати!) про 11-разового рекордсмена світу, 17-разового чемпіона світу, 13-разового чемпіона Європи та 7-разового чемпіона СРСР. Спортсменів із таким послужним списком за всю історію спортивних змагань можна перелічити на пальцях. І ось, на піку своєї форми, у зеніті слави та кар’єри, він раптом іде з великого спорту, щоб за кілька років відкрити невеличку майстерню з пошиття взуття. Ця людина в буквальному сенсі закопала свій талант у землю, точніше — втопила його в крижаній і брудній воді Єреванського озера. Але дорікнути йому за це навряд чи наважиться навіть найпалкіший уболівальник. …Того дня, 16 вересня 1976 року, в Єревані тролейбус, який рухався дамбою, зірвався у воду. Дев’яносто два пасажири опинилися заживо похованими на десятиметровій глибині. Усі вони були приречені на неминучу загибель, якби не одна обставина: саме в цей час уздовж озера здійснював тренувальну пробіжку багаторазовий чемпіон світу з підводного плавання Шаварш Карапетян. Згодом експерти визнають: ніхто у світі фізично не зміг би зробити те, що тоді зробив Шаварш. Пірнувши в каламутну воду, збурену падінням тролейбуса, він розбив ногами заднє скло й почав витягувати непритомних пасажирів. Понад двадцять хвилин у крижаній воді. Двадцять врятованих життів. Насправді він витягнув із тролейбуса більше людей, але врятувати вдалося не всіх. Коли Шаварш чергового разу виринав на поверхню, люди, які скупчилися на дамбі, бачили, що все його тіло пошматоване уламками розбитого скла. Згодом на запитання, що тоді було найстрашнішим, Шаварш відповів: «Я точно знав, що, попри всю мою підготовку, мене вистачить лише на певну кількість занурень. На дні видимість була нульовою, тому я навпомацки хапав людину в оберемок і плив із нею нагору. Одного разу я виринув і побачив, що в руках у мене… шкіряна подушка від сидіння. Я дивився на неї й розумів, що ціна моєї помилки — чиєсь життя. Потім ця подушка ще не раз снилася мені ночами». Цей подвиг коштував йому найтяжчої двобічної пневмонії, ускладненої загальним зараженням крові, адже в озеро скидали міські каналізаційні стоки. Лікарі з величезними труднощами врятували йому життя, але про повернення у спорт не могло бути й мови: Шаварш Карапетян став інвалідом. Він назавжди занапастив свій видатний талант плавця. Але дар любові до людей, яким його наділило виховання батьків так само щедро, за ці страшні двадцять хвилин він реалізував у врятовані життя та вписав себе в історію людяності.