Нещодавно дружина розповідала мені одну історію зі свого дитинства. У садочку, коли їй було приблизно п’ять років, вони співали пісню

Нещодавно дружина розповідала мені одну історію зі свого дитинства. У садочку, коли їй було приблизно п’ять років, вони співали пісню «Журавлі». П’ятирічні діти. Їм зараз по 25 років. «Мне кажется порой, что солдаты, с кровавых не пришедшие полей, не в землю эту полегли когда-то, превратились в белых журавлей…» І далі: «Настанет день, и с журавлиной стаей я поплыву в такой же сизой мгле, Из-под небес по-птичьи окликая Всех вас, кого оставил на земле. Так, це історія. Так, це пам’ять. Так, ми не повинні забувати тих, хто загинув. Дитині можна розповідати про добро. Про дружбу. Про любов. Про мир. Про те, як люди допомагають одне одному. Про природу, мистецтво, мрії, майбутнє. Про світ, який можна не тільки захищати, а й будувати. Мене взагалі турбує інше: ми дуже легко передаємо дітям думку, що «світ - це війна, смерть і герої, які повинні загинути». А потім дивуємося, чому покоління виростають із постійним відчуттям небезпеки. Пам’ятати війну - не вчити дитину жити війною.