Іван Драч: поет, який змінював літературу й творив незалежну Україну

Іван Драч: поет, який змінював літературу й творив незалежну Україну 17 жовтня 1936 року народився Іван Драч – поет, перекладач, кінодраматург, літературний критик, один із найяскравіших представників українського шістдесятництва, громадський і політичний діяч. Його життєвий шлях поєднав літературне новаторство, пошук творчої свободи та безпосередню участь у боротьбі за незалежність України. Іван Драч народився в селі Теліжинці на Київщині. Навчався в Київському університеті, згодом закінчив Вищі сценарні курси в Москві. На початку 1960-х років він увійшов у літературу як представник покоління шістдесятників. Ці митці прагнули звільнити українську культуру від ідеологічного диктату й повернути їй право на творчу свободу. У 1962 році вийшла перша збірка поета «Соняшник», яка засвідчила появу новаторського літературного голосу. Драч руйнував усталені канони, поєднував народну образність із філософськими роздумами, науковими асоціаціями та несподіваними метафорами. Його поезія змінювала спосіб сприйняття дійсності. У звичайних речах поет відкривав космічні масштаби, а в особистих переживаннях — драму цілого покоління. Особливе місце у творчості Драча посідає «Чорнобильська мадонна». Це поема, у якій трагедія 1986 року постає не лише як техногенна катастрофа, а й як моральне випробування людства. Поет говорить про відповідальність за власні вчинки, страждання матерів і дітей, руйнування звичного світу. Це одне з найсильніших художніх осмислень Чорнобильської трагедії в українській літературі. Драч зробив вагомий внесок і в кінематограф. За його сценаріями створено фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота». У цих роботах порушено питання людської гідності, духовного пошуку, історичної пам’яті та морального вибору. Наприкінці 1980-х років Драч став одним із провідників національно-демократичного руху. У вересні 1989 року його обрали першим головою Народного руху України за перебудову. Рух об’єднав прихильників демократичних змін і національного відродження та відіграв важливу роль у боротьбі за незалежність. У 1990 році Драч став народним депутатом Верховної Ради УРСР, увійшов до демократичної опозиції та брав участь у парламентському процесі, що призвів до проголошення незалежності України. У 1992 році він був співголовою Народного руху України разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Важливими напрямами його громадської діяльності були підтримка української мови, розвиток культурних зв’язків зі світовим українством і формування національного інформаційного простору. Драч очолював товариство «Україна-Світ», працював головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України у 2000–2002 роках, був народним депутатом кількох скликань. Творчий доробок і громадську діяльність Івана Драча відзначено численними нагородами як за радянських часів, так і у незалежній Україні. У 1976 році він став лауреатом премії імені Тараса Шевченка за збірку «Корінь і крона», а в 1983 році отримав Державну премію СРСР, у 1991 відзначений премією Фундації Омеляна і Тетяни Антонович. Іван Драч нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого. У 2006 році йому присвоїли звання Героя України з врученням ордена Держави — за самовіддане служіння українському народові, втілене в поетичному слові та відстоюванні ідеалів свободи й демократії. Львівський національний університет імені Івана Франка присвоїв йому звання почесного доктора у 1997 році. Іван Драч помер 19 червня 2018 року. Його поховали в рідних Теліжинцях. Життєвий шлях Івана Драча – це історія митця, який вийшов за межі літератури й долучився до творення української державності. Його спадщина нагадує, що культура є силою, що допомагає народові усвідомити себе, осмислити власну історію та вибороти право на майбутнє.